“Фенікс”: Дітям військових сьогодні потрібне не співчуття, а спільнота “своїх” 

Війна, яку діти військових проживають мовчки

Поки дорослі говорять про фронт, втрати й бойовий досвід, поруч із війною виростає покоління дітей, чия травма часто залишається непомітною для суспільства. Вони не були в окопах і не тримали зброю в руках, але саме вони щодня живуть у постійному стані очікування, тривоги та образи. Дитина страждає, коли один із батьків місяцями перебуває на фронті, коли тато повертається іншим після бойового досвіду, поранення чи полону. Або не повертається зовсім.

Часто це не лише разові емоційні реакції, адже діти військових здебільшого залишаються сам на сам зі своїм болем у звичайному цивільному середовищі, яке не завжди вміє бути чуйним. Нетактовні питання, необережні слова, порушення особистих кордонів, знецінення їхнього досвіду — все це додатково травмує дітей і родини військових.

Діти військових часто почуваються “іншими” серед тих, чиї батьки вдома

Психологиня Тетяна Маковська пояснює: “Дитина не може “відкласти” переживання на потім. Якщо поруч немає безпечного середовища, де її стан розуміють і приймають, травма закріплюється значно глибше”.

Усередині виникає глибоке відчуття образи і несправедливості: чому інші можуть жити звичайним життям, а моя сім’я — ні? Саме тому багато дітей починають закриватися. Частина — стає надмірно дорослою і “зручною”. Частина — навпаки реагує агресією, конфліктністю або емоційними зривами. Проте за цими реакціями часто стоїть одне: накопичений біль, самотність і відсутність простору, де це можна безпечно прожити.

Родини військових живуть у режимі “виживання”

Багато дружин і матерів військовослужбовців живуть у режимі постійного очікування: повідомлення, відпустки або тієї самої страшної новини, яка змінює все життя за кілька секунд. З часом цей виснажливий кортизоловий стан стає хронічним. Людина звикає функціонувати “на виживання”: тримати себе в руках заради дітей, побуту, роботи, родини. Але психіка не може без наслідків роками залишатися в стані постійної мобілізації.

Особливо болісно це проживають вдови військових. Після втрати чоловіка жінка часто залишається не лише з горем, а й із повною відповідальністю за дітей, стабільність родини й власний емоційний стан. У багатьох просто немає простору, де вони можуть дозволити собі показати свою слабкість чи виснаженість.

Емоційний стан дорослого напряму впливає на відчуття безпеки дитини

У таких умовах навіть діти “зчитують” стан матері. Психологи наголошують: емоційний стан дорослого напряму впливає на відчуття безпеки дитини. Якщо дорослий постійно в напрузі, дитина живе в цьому ж режимі. Тому сімейне відновлення сьогодні стає одним із ключових напрямів роботи з наслідками війни.

У програмі ментального відновлення “Фенікс” наголошують: дітям і родинам військових потрібне не лише індивідуальне опрацювання травми, їм необхідне середовище, де не треба пояснювати свій біль. Де поруч люди,  які розуміють без зайвих слів.

“Фенікс” – “свої” для “своїх”

Саме на цьому принципі побудоване вдновлення у таборах “Фенікс — діти” – програмі ментального відновлення для дітей військових, створеної за ініціативи капеланської служби 118 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ.

І це — показовий приклад того, як відповідальне військове командування розуміє: війна не обмежується лише фронтом, а продовжується в родинах військових, у їхніх дружинах, дітях, батьках. Тому “Фенікс” став не просто табором чи відпочинком, а продовженням внутрішнього принципу військового братерства — своїх не залишати.

Від часу свого призначення на посаду командир 118 окремої бригади ТРО полковник Ярослав Попко всіляко сприяє масштабуванню і розвитку соціальних проєктів бригади для військових та їхніх сімей та, зокрема, проєкту “Фенікс”. Саме він, як командир з “поля”, а не з кабінету, розуміє як ніхто інший, що саме потрібно дітям військовослужбовців бригади. Лише завдяки постійній взаємодії командування, капеланської служби та інших задіяних структур стало можливим здійснення подібних проєктів.

Фото: табір “Фенікс — діти”

“Фенікс” створений військовими для військових і їхніх родин на запит однієї бригади, але був значно масштабований завдяки досягнутому протягом останніх років результату. Програма отримала найсильніший відгук від військових та їхніх родин. Вони відзначають, що вперше потрапляють у простір, де є цілковите розуміння, не потрібно пояснювати свій стан і можна відчути безпеку. Сьогодні “Фенікс” — сформована система відновлення, яку варто розширювати на національному рівні як відповідь на довготривалі наслідки війни.

Історія Анни Мукан: після втрати чоловіка віднайти спокій і сенси

Однією з тих, хто пройшов через “Фенікс”, стала Анна Мукан — дружина полеглого Героя, офіцера 118 окремої бригади ТрО, журналіста, науковця та військового Володимира Мукана.

Лейтенант Володимир Мукан, позивний «Блискавка», після 24 лютого 2022 року добровільно став до зброї. У складі 118 окремої бригади територіальної оборони воював на Харківщині, Луганщині та Донеччині. Він був не лише військовим, а й одним із тих, хто документував війну безпосередньо з бойових позицій. Як журналіст і медійник Володимир створював майбутній літопис російсько-української війни, збираючи історії українських військових прямо на передовій.

Із квітня 2023 року він виконував бойові завдання у складі тактичної групи “Адам” оперативно-тактичного угруповання “Соледар” на посаді заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення стрілецької роти 156 окремого батальйону ТрО, переданого до 5 окремої штурмової бригади. 29 квітня 2023 року поблизу Іванівського на Донеччині Володимир Мукан загинув під час виконання бойового завдання. Навіть після важкого поранення він до останнього координував дії підлеглих і підтримував бійців.

Після загибелі чоловіка Анна залишилася сама з двома синами

“Після загибелі чоловіка я втратила не лише смак, а й сенс життя. Сім’я була для мене всім. Перший рік після втрати минув ніби в забутті: щоденні оплакування, флешбеки, розділення життя на “до” і “після”, — згадує пані Анна.

Фото: Анна Мукан з синами, Суспільне Черкаси

Саме капеланська служба 118 бригади запросила її з дітьми на відновлення до Карпат у межах “Фенікса”. Анна згадує перші дні табору:

“Мої сини, Андрій (11 років) і Ярослав (9 років), із упередженням ставилися до першої поїздки в табір, адже такий формат відпочинку для них був новий і в Карпати вони їхали вперше. Однак вже з першого дня хлопці “пом’якшали” у своїх насторожених поглядах, адже відчули дружню й безпечну атмосферу”.

“На очах прив’язані до матері діти ставали самостійнішими й дорослішими”

Далі, за її словами, почався поступовий процес змін, який вона описує як внутрішню трансформацію дітей: “Протягом двох тижнів з синами відбувалися метаморфози: на моїх очах прив’язані до матері діти ставали самостійнішими й дорослішими. Вони чітко дотримувалися таборової дисципліни, вчилися працювати в команді, здобували нові знання й навички”.

Поступово діти не лише змінювали поведінку, а й починали по-іншому взаємодіяти між собою та із навколишнім світом. І саме це, за словами Анни, стало для неї найпомітнішою трансформацією.

Паралельно зі змінами у дітях Анна описує й інший рівень досвіду — відчуття розуміючої спільноти.

Фото: Анна з загиблим чоловіком та синами

“Найбільше мене здивувало те, що сини стали дружніші, адже багато справ у таборі робили разом, в їхніх характерах з’явилася відповідальність і витривалість. Вони більше пройнялися українською героїкою, адже щоденним заняттям у таборі були співи патріотичних пісень українських повстанців, міні-лекції з історії України… атмосфера, яку створювали виховники, сприяла дисципліні, змужнінню хлопців і розвитку творчих, технічних і конструкторських здібностей”.

Підтримка родин

Цей досвід, за її словами, виходить далеко за межі звичайного відпочинку. Він формує новий рівень включеності дитини в життя: “Годі й казати про щастя матері, яка бачить, як радіє її дитина, співаючи біля вечірньої ватри українських пісень, граючи у футбол з однолітками… Сини на очах ставали розкутішими, більш включеними в життя, активнішими в колективі. Гаджети вдома часто ставали “пігулкою від смутку”, але там їм було годі конкурувати з повноцінним життям”.

Фото: сини (Андрій та Ярослав) разом з татом – нині полеглим Героєм, офіцером 118 окремої бригади ТрО, Володимиром Муканом

Анна також окремо підкреслює відчуття турботи про всю родину:

“Турботу, яку дарує “Фенікс”, можна порівняти з підтримкою родини. Усі ці заходи створюють у сімей відчуття, що про них пам’ятають, їх люблять і поважають. Бути в колі “своїх” людей — це запорука якісного відпочинку. Материнське серце перестає тривожитися за дітей і дозволяє собі пожити в ритмі миру й спокою. Щиро дякую усім причетним до “Феніксу” за можливість відчути повноцінне життя”.

Розуміюча спільнота як терапія

Саме військові найкраще розуміють, наскільки важливо, щоб діти захисників зростали не в ізоляції зі своїм болем, а в середовищі прийняття й безпеки. Тут поруч діти загиблих Героїв, ветеранів, полонених, поранених військових, діючих військовослужбовців. І вперше за довгий час вони перестають почуватися “іншими”.

“Тут не треба пояснювати, чому дитина тривожиться через звук телефону. Чому не любить говорити про батька. Чому може різко закриватися або проявляти агресію. Бо поруч — ті, хто проживає схожий досвід. І саме це розуміння стає початком зцілення. Саме це формує інший рівень довіри”, — пояснює капелан 118 обр ТРО, керівник “Феніксу” Володимир Рідний.

Сила в чуйності, спільноті та безпечному середовищі

Психологиня та керівниця таборів “Фенікс — діти” Тетяна Маковська говорить про цей проєкт не як про роботу, а як про частину життєвої місії: “Я виросла в родині військового, мій тато — підполковник. Із дитинства жила в мілітарному середовищі. У мене дуже багато любові до військових та їхніх родин. Вони для мене рідні, зрозумілі. І це для мене не просто проєкт”, — каже вона.

Фото: Психологиня та керівниця таборів “Фенікс — діти” Тетяна Маковська

У “Феніксі” наголошують: групове відновлення часто працює сильніше за класичну індивідуальну терапію, бо поруч завжди знаходяться люди зі схожим досвідом і зникає необхідність “пояснювати себе”. Як результат з’являється головне відчуття: “Я не один”. Саме тому програма побудована не навколо формального дозвілля, а навколо спільноти, довіри та безпечного середовища.

Карпати, ватра і життя без постійної тривоги: як виглядає відновлення у “Феніксі”

Програма “Фенікс — діти” проходить у Карпатах, у безпечному просторі серед гір, смерек, водоспадів і тиші — далеко від щоденної напруги великих міст і постійного інформаційного шуму війни. Діти живуть у комфортних готелях поблизу Буковелю, мають постійний супровід психологів, виховників і команди. Формат поєднує активний відпочинок, психологічне відновлення та пластову (скаутську) систему виховання.

У програмі — походи в гори, спортивні активності, басейн, ватри, співи, командні ігри, арттерапія, майстер-класи, історичні розповіді, творчі заняття та живе спілкування. Але найважливіше — атмосфера. Тут не намагаються просто формально та зверхньо пожаліти дітей, не роблять із них «травмованих», не ставлять болючих питань. Їм повертають право просто бути дітьми.

Пластовий підхід

Окремо важливу роль відіграє пластовий (скаутський) підхід, на якому частково побудована програма. Він формує у дітях командність, взаємопідтримку, повагу до природи, української культури та традицій. Дитина вчиться бути частиною спільноти, де важливі не лише власні потреби, а й уважність до інших. У межах цього підходу діти опановують прості практичні навички: орієнтування на місцевості, роботу з мапами, базові правила організації побуту в природному середовищі, участь у спільних завданнях і розподіл відповідальності в команді.

Але головний результат не в навичках як таких. Він у зміні внутрішнього стану дитини: з’являється більше впевненості, спокою і довіри до власних сил.

Саме це поступово формує те, що в майбутньому стає основою зрілості — сміливість без агресії, відповідальність без тиску і здатність діяти разом з іншими, а не окремо від них.

Стійкість, довіра, команда: виховання через досвід

Важливою частиною таборів “Фенікс” є команда виховників, серед яких є й військові та ветерани. Вони не “навчають виживанню”, а діляться життєвим досвідом, який допомагає дітям краще розуміти світ, себе і власні реакції у складних ситуаціях.

Фото: Табори “Фенікс — діти”

Діти отримують прості, але важливі знання: як діяти в непередбачуваних обставинах, як зберігати спокій, як підтримати іншого, якщо йому складно, або як зорієнтуватися в середовищі під час походів. Це надає дитині базову життєву стійкість і формує відповідальність за себе та тих, хто поруч.

Турбота про дітей військових має стати новою нормою

Сьогодні “Фенікс” — це вже не просто окремий проєкт. Це модель того, як має виглядати відповідальність держави, суспільства та військових спільнот перед родинами захисників.

Варто усвідомити, що турбота про військового — це не лише забезпечення на фронті. Це ще й піклування про його дітей, які щодня проживають війну поруч із ним. І саме такі ініціативи сьогодні формують нову культуру чуйності до військових родин. Без пафосу. Без формальності. Через присутність, розуміння і спільноту. Бо іноді найбільше відновлює не терапія сама по собі, а відчуття, що ти більше не один у своєму болю.